Я боюся собак. Раніше - не боялася. Спокійно могла пройти хоч через дві зграї гавкаючих шавок. Але одного разу зовсім несподівано одна дворняга, казна-звідки прибилася до сараю моєї далекої родички, спочатку мовчки крутилася-крутилася навколо, та й хапнула без жодного попередження за ногу!
Добре, що була зима і я одягла в той вечір не ботики, а високі чоботи... Бігти до лікарів за щепленнями не довелося - постраждала лише взуття. Але неприємне відчуття страху з тих пір оселилося в душі. І ось вийшла зі мною така історія.
Дзвоню я якось подрузі Вірочці - ми домовлялися провести вихідні разом. Чую її як завжди життєрадісний голос:
- Так-так, звичайно! Приїжджай неодмінно! Ми з Кирочкой вас чекаємо! А ще... Ти знаєш, у нас тут таке придбання... Або, точніше сказати, знахідка! Загалом ми підібрали на вулиці собаку, уявляєш? Така лапусечка - просто краса! Порода яка? А це... Догиня! Або як про дога в жіночому роді сказати-то? Загалом, приїжджай - сама побачиш!
Я зітхнула: ось навіщо їй собака? Звичайно, нещодавно родина подруги купила іншу квартиру - просто огроменную! Одна прихожка вміщала меблів більше, ніж, приміром, наш власний зал... А ще три просторі кімнати. У Вірочки вже давно живуть рибки, кішка-аристократка Марго і сорочка-хлопець кіт Васька. Вірочка прокричала в домофон: "Вставайте! Двері відчинені!" Я трохи здивувалася, але погупала вгору, тримаючи доньку за руку. А ступнувши було вперед, знову позадкувала: зразу від порога починався довге чорне собаче тіло. Десь там підвелася і велика голова - очі звіра витріщилися на нас. А ми злякано завмерли між стулками дверей.
- Жан! Це ви? Заходьте! Не бійтеся, вона спокійна! - долинув з бічної кімнати голос Вірочки.
З кухні вибігла її шестирічна дочка Кіра.
- Ой, тітка Жанна! Привіт, Ксюшо! Проходьте-проходьте! - і вона кинулась до величезною собаці, без всякої боязні безцеремонно схопивши її за шию і оттаскивая глибше в прихожку.
Тільки роздягнувшись і начепивши домашні тапочки я, нарешті, зрозуміла, який у неї нещасний вигляд. Доги - порода поджарая. Але ця була вже дуже сильно охляла - всі ребра стирчали. Лапи, зовсім як струнки, а живіт... От коли я зрозуміла вираз "живіт від голоду прилип до спини"! Собака намагалася здебільшого лежати, не рухаючись. На її морді жили тільки очі: великі і дивно сумні. Заглянувши в них, я сама не помітила, як страх відсунувся кудись углиб, поступившись місце гострої жалості... Скоро з'ясувалося, чому Вірочка не вийшла зустрічати нас: вона лежала в залі на дивані, накритий ковдрою. Поруч стояв табурет з якимись скляночками, ватою... На човгання моїх тапок вона підняла голову:
- Ой, привіт! - з її правого ока від різкого руху впав носовичок і моєму погляду відкрилася лише шпаринка в віях - опухла і почервоніла. Підхопивши хусточку і знову притиснувши його до обличчя, Вірочка почала скаржитися:
- Уявляєш, гидота яка? Вчора ввечері ходили на ринок, вітер був сильний. Якась смітинка, що в око потрапила... Я вже її і хусткою пробувала, і водою. Нічого не допомагало! Довелося з ранку до травмпункту йти. Коротше, я тепер зовсім безпорадна, бачиш? Слухай, Жанночка, будь ласка залишіться сьогодні з ночівлею? Чоловік на три дні у відрядження поїхав, а мама тільки завтра приїде... Залишишся?
- Звичайно, Вер! А як ти собаку-то примудрилася додому призвести?
Вірочка пожвавилася, навіть спробувала сісти і заторохтіла:
- Ти бачила? Ні, ти бачила - яка вона зіронько, яка розумниця, а? Знаєш, ми йшли з ринку вже, а тут по тротуару вона бреде... Людей багато - хто сахається від неї, хто сміється, штовхаються... А вона йде собі, і все так, знаєш, намагається по краю, з краю... Така делікатна! Я не витримала, підійшла і кажу: "Ладушка! Пішли з нами, а? Йди, давай за мною!". Ми з Кирюшей рушили, і вона за нами! Така розумна... Я їй для початку тепленької водички з цукром налила. Вона два рази лизнула і дивиться: мовляв, дякую, але щось не хочеться! Кажу ж - делікатна, вихована! А м'яса-то їй одразу давати боюся... Господи, та хто ж її до такого довів? Адже дивитися страшно! І, знаєш, Жанночка, що цікаво: адже не розлютилася вона на людей! Я ось її анітрохи не боюся залишати з Кирочкой! Ну, коли з оком-то так вийшло... загалом, потихеньку, Лада і їсти початку...
- Ти їй і кличку вже дала? - засміялася я.
- Ага! - Вірочка блаженно посміхнувся. І тут же сумно зітхнула: - Ох, як шкода з нею розлучатися...
- Мам, давай не будемо Ладу бабулі віддавати! - Кіра пролізла по ковдрі і прилаштувалася збоку у Вірочки. - У нас же місця багато! І грошей багато - на м'ясо!
- Ну так! Зате у нас ще і тато є, що як приїде, так багато-багато виступати буде! Ти згадай - він з-за Маргоші і Васеньки скільки кричав?! Не-е-ет! Собаку він точно не потерпить... А шкода!
- А тітка Нюра куди Ладу? - поцікавилася я, пам'ятаючи, що мама Вірочки теж, начебто, живе в місті.
- Так вона майже повністю перебралася на дачу! Як камін там закінчили - так і стала перетягувати рештки! У неї там, між іншим, вже три будки стоять. Вона двох собак підібрала - крутилися там, у них в котеджному селищі - теж без нашийників... Уявляєш, одна - німецька вівчарка, інша - королівський пудель! Як тільки люди можуть? - Вірочка не знаходила слів від обурення.
У цей момент в отворі двері здалася собача морда: Лада просто стояла за порогом, не входячи, і пильно-прохально дивилася на Вірочку.
- Ой! Жан! - стрепенулася господиня квартири. - Це вона на вулицю проситься! Треба їй, розумієш? Сходи, а?
- Сходжу, - кивнула я. Повернулася до дверей і - завмерла: все-таки які величезні доги! Як же це я, така боягузка, піду з Ладою на вулицю? - Слухай, Вір, а як же я її назад-то зажену? Адже вона не на повідку... І мене не знає зовсім?
- Ой, вона сама! Сама побіжить назад - ось побачиш!
І ми з Ксюшею пішли вигулювати Ладу. Дочка моя, звичайно, бурхливо раділа: хто ж з дітей хоч раз у житті не мріяв мати власну псину - годувати її, дресирувати, гуляти з нею? А я все одно боялася... Лада від нетерпіння сама відкривала двері носом, а ледь відчувши свіже повітря, метнулася з усіх залишків сил на припорошений легким сніжком майданчик в центрі двору, огородженого трьома висотними будинками. Зробивши справу, вона стала носитися як маленька кола, то взад-вперед. Виснажена худоба собачого тіла виробляла, звичайно, гнітюче враження, але, з іншого боку, неможливо було не посміхнутися! Я почала мерзнути. На відміну від Ксюши і Лади, які тепер бігали разом. Піднявшись на ганок, невпевнено покликала:
- Додому!
Ксюша з розгону зупинилася і знехотя побрела до мене. Лада стала як укопана: великі очі уважно дивляться на мене, хвіст виляє... Піди - зажени її тепер, як же! А за будинками - трамвайна лінія, перехрестя... Але ось Лада підняла одну лапу, схилила точний голову набік і - застрибала до ганку. Я полегшено зітхнула, пропускаючи його повз себе в під'їзд. А вона, протискуючись у двері, скосила очі і я побачила, що були вони тепер не сумні, а лукаві...
Я вже не боялася її. Хотілося погладити, доторкнутися. Собака дивилася спокійним, розуміючим поглядом, як і раніше, займаючи більше половини величезною прихожки. Кішка з котом не збиралися легко здаватися: вони обидва насторожено стежили з кухні за новим мешканцем - Марго з тумби, Васька зі стільця. Приїхала тітка Нюра - як завжди така ж енергійна (ось у кого Вірочка!), діяльна. Поцокав мовою, розглядаючи Ладу, рішуче одягла на неї новенький шкіряний нашийник і потягнула за поводок:
- Псина, пішли. Вистачить з тебе пригод! Будуть у тебе тепер і до кінця століть своя підстилка, повна миска і улюблений гумовий курча!
- Мам! Дай хоч попрощаюся, - із залу виповзла Вірочка, однією рукою кутаючись у шовковий халатик, інший тримаючи хустинку на оці.
- Да ладно! Чого там - телячі ніжності-то розводити, - пробурчала тітка Нюра, але посунулася, даючи Вірочці місце біля Лади.
Лада ткнулась носом Вірочці в коліна і постояла трохи, поки вона її наглаживала і воркувала. Потім підняла очі і перевела їх на тітку Нюру. Потягнула повідець, переступаючи стрункими ногами. Здалося мені, чи справді в собачих очах промайнуло почуття провини? Але тільки тітка Нюра звучно проспівала:
- Бач! Звір-то чує, що негараздів кінець - додому, нарешті, їде! А ти, Верунчик, як дитя, їй Богу... Їй же у мене добре буде!
- Знаю, знаю! - Вірочка випросталась і промокала щоки все тим же хусткою.
Напевно, саме після того випадку ми на сімейній раді вирішили, що візьмемо собаку. А Ксюша, залопотів в долоні, крикнула:
- Так адже я саме це у Діда Мороза просила, коли він до нас у дитячий садок на ялинку приходив!
